Євген Комаровський про чуму в Росії - чи є реальна загроза для України

Важливо! Цей матеріал має винятково інформаційний характер і не може бути основою для встановлення діагнозу або медичних висновків. Публікації на сайті засновані на останніх актуальних і науково обґрунтованих дослідженнях у сфері медицини. Якщо Вас турбують проблеми зі здоровʼям, обов’язково зверніться до лікаря.

Повідомлення про можливий спалах чуми в Іркутській області Росії викликали хвилю занепокоєння та припущень про небезпеку для сусідніх країн. Водночас достовірної інформації про причини інциденту в російському науково-дослідному інституті досі немає, а сам факт зараження чумою залишається непідтвердженим.

Дитячий лікар Євген Комаровський в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу пояснив, що насправді відомо про ситуацію в Іркутську та чи є підстави боятися поширення інфекції в Україні. Також він розповів, як тривала війна впливає на психологічний стан українців, і попередив про серйозну загрозу для мільйонів сімей після завершення бойових дій.

Наскільки небезпечна чума для України

Зараз багато говорять про чуму, яка, за деякими даними, поширюється в Іркутській області Росії. Наскільки ця інфекція небезпечна в сучасному світі? Це досі смертельна хвороба чи медицина вже навчилася її лікувати?

Давайте наведу приклад, щоб усім стало зрозуміліше. Є такий острів Мадагаскар, де чума постійно присутня. У 2017 році там був досить серйозний спалах: приблизно 2300 людей захворіли на чуму, причому переважно на легеневу форму, яка є найважчою.

При цьому померло близько 210 людей. Тобто навіть в умовах медицини Мадагаскару за сучасних можливостей лікування смертність становила приблизно 10%. А до появи антибіотиків легенева чума була практично абсолютно смертельною хворобою.

Тому чума не така страшна, як її часто зображують. Хоча ні, боятися її, звісно, потрібно. Але мене щиро дивує, що жителі України зараз бояться саме чуми. Я переконаний, що нам вона не загрожує, і готовий відповідати за ці слова своєю репутацією та досвідом роботи.

Мене останній тиждень щодня запитують про чуму. І я щоразу пояснюю, що не очікую її появи в Україні. Але потім мої інтерв'ю виходять із заголовками, ніби Комаровський сказав, що чума всіх уб'є і нам кінець. Нічого подібного я не говорив.

Я намагаюся пояснити, що чума не в Росії, не в Іркутську. Чума в Кремлі. Ось та чума може нас убити, а та, про яку говорять в Іркутську, нам із вами не загрожує.

Навіть якщо розглядати можливість використання цієї інфекції проти наших військових на фронті, я не розумію, як це можна ефективно зробити. Вони що, почнуть скидати з дронів заражених ховрахів, щоб блохи стрибали по окопах? Це надзвичайно складний і малоефективний спосіб поширення інфекції.

У військових аптечках є антибіотики, які можуть діяти проти збудника чуми. Від цієї інфекції існують засоби захисту та лікування. А росіяни, на жаль, мають набагато дешевші й ефективніші способи вбивати людей і вже продемонстрували, наскільки добре ними володіють.

Мені здається, що тема чуми значною мірою стала приводом відволіктися. Ми всі дуже втомилися від того, що відбувається, і готові переключити увагу на історію з Іркутська.

Я розумію це психологічно, але практично всі публічні медики мимоволі стають заручниками ситуації. Від них хочуть почути підтвердження того, що в Росії всі помруть, а в Україні всі виживуть. Але не варто очікувати такого розвитку подій. Не це буде нашою головною проблемою.

Що насправді відомо про інцидент в Іркутську

Американські журналісти вже запитують Дональда Трампа про біолабораторії в Росії, а під час розмови згадували й повідомлення про запит ВООЗ до Москви щодо детальнішої інформації. Що насправді відомо про ситуацію в Іркутську та чи є підстави говорити про спалах чуми?

Давайте розбиратися. Насамперед у нас є дві важливі обставини. Перша – інформація про молоду жінку, яка працювала в науково-дослідному інституті чуми. Її госпіталізували, і вона померла від пневмонії неясної етіології.

Що означає цей діагноз? Це означає, що конкретний збудник пневмонії невідомий. Для звичайної людини така фраза звучить підозріло: можливо, щось приховують або не можуть виявити.

Але коли молода, здорова людина помирає від запалення легень, медицина далеко не завжди може встановити, який саме мікроорганізм спричинив смерть. Щонайменше в половині подібних випадків точної відповіді немає. Тому сам діагноз "пневмонія неясної етіології" не є чимось надзвичайним.

Інша справа, що йдеться про працівницю інституту, який займається чумою. Це привертає увагу. І друга обставина – незрозуміла реакція російських офіційних органів та відсутність доступної інформації.

Зрозуміло, що це непокоїть багатьох. І Всесвітню організацію охорони здоров'я, і Сполучені Штати, і сусідні держави, і навіть країни Південно-Східної Азії, куди росіяни літають відпочивати з Іркутська. Ніхто не отримує об'єктивної картини того, що відбувається.

Тому ми змушені говорити про ймовірності. Наскільки можна судити з повідомлень, після захворювання жінки близько 200 людей, які з нею контактували, госпіталізували та почали давати їм антибіотики.

Якщо припустити, що в неї справді була легенева чума, за час, який минув, мали б з'явитися додаткові випадки захворювання. І приховати таку кількість заражень було б дуже складно.

Обов'язково з'явилася б інформація, що хтось іще захворів або помер. Але таких об'єктивних відомостей немає. Тому зараз немає враження, що спалах розростається. І ми взагалі не знаємо, спалах чого обговорюємо. Чума ніким не підтверджена.

А історія про те, що 28-річна жінка нібито розбила пробірку зі збудником чуми, з професійного погляду звучить майже як анекдот.

Це приблизно як сказати, що сержант Іванов узяв ядерну бомбу і випадково її запустив. Ви уявляєте, щоб працівниця лабораторії без спеціального захисного одягу переносила небезпечний матеріал, розбила пробірку, почала все це збирати й вдихати, щоб у неї виникла саме легенева форма чуми?

Таке пояснення виглядає вкрай сумнівним. Але його обговорюють усі, оскільки сама історія дуже гучна.

Якщо в інституті справді виникла якась надзвичайна ситуація і була хоча б мінімальна підозра на небезпечне зараження, відповідальні служби мали негайно реагувати. Вони могли провести госпіталізацію контактних осіб та інші заходи відповідно до протоколів, максимально перестрахувавшись.

Тепер постає питання, чи повинні вони пояснювати свої дії світові. Ми вважаємо, що повинні. Вони, схоже, так не вважають. А ми продовжуємо обговорювати непідтверджені припущення. Мене, відверто кажучи, стан Північного та Південного мостів у Києві хвилює більше, ніж усі карантини в Іркутську.

Але ми всі пам'ятаємо, як починався COVID-19, коли інформацію про ситуацію в Ухані замовчували. Чи не може зараз в Іркутську відбуватися щось подібне, про що ми просто не знаємо?

Тут головне запитання навіть не в тому, чи пошириться інфекція до кордонів України. Головне – чи чума це взагалі?

Чума – чудовий заголовок для новин, але уявити, що саме ця інфекція становить серйозну загрозу для нас, практично неможливо. А ось що насправді могло статися в інституті, ми не знаємо.

Такі установи працюють із різними небезпечними речовинами та інфекціями, зокрема токсинами. Теоретично йдеться може бути зовсім не про чуму. Ми можемо лише гадати, оскільки достовірної інформації немає.

Я не намагаюся переконати когось, що чума – чудова й абсолютно безпечна хвороба. Ні. Але там, де є лікар-епідеміолог, антибіотики та можливість своєчасно розпочати лікування, це захворювання можна контролювати. В Україні відповідні медичні засоби є.

Найбільше напружує те, що ми взагалі не розуміємо, що відбувається в Росії. Їхнім офіційним заявам складно довіряти. Ми пам'ятаємо, як під час пандемії COVID-19 російська влада розповідала про свою нібито найкращу вакцину.

Умовно кажучи, там могли розлити пробірку з якоюсь іншою небезпечною речовиною, навіть із речовиною на кшталт "Новачка". Це малоймовірне припущення, але ми маємо не більше підстав для нього, ніж для тверджень про чуму.

Чому ж усі говорять саме про чуму? Тому що прозвучала назва протичумного інституту. Хоча насправді такі установи досліджують величезну кількість інших небезпечних інфекцій, токсинів і протиепідемічних заходів.

Саме слово "протичумний" змушує людей робити найпростіший висновок: якщо співробітниця працювала в такому інституті, то, звісно, вона захворіла на чуму.

Але це так само дивно, як припускати, що співробітник метеорологічного інституту може загинути лише тому, що йому на голову впав метеозонд. Люди можуть хворіти на різні захворювання незалежно від місця роботи.

Чому українці чекають на "чорного лебедя" в Росії

Історію з Іркутськом уже називають можливим "чорним лебедем" для Росії. Чому ці повідомлення викликали стільки очікувань і чи справді подібна подія може змінити ситуацію?

Я вам відкрию таємницю. Ми настільки втомилися від того, що відбувається, настільки втратили надію на швидке завершення всього цього жаху, що мріємо про "чорного лебедя".

Ми всі хочемо, щоб прилетів цей "чорний лебідь", після чого навколо почали б танцювати "Лебедине озеро". І тому хапаємося за будь-яку подію, яка теоретично могла б змінити ситуацію.

Зараз такою подією стала нібито чума. Але я не бачу тут "чорного лебедя". Ми просто не розуміємо, що саме відбувається, і намагаємося заповнити відсутність інформації припущеннями.

Мене дивує, як швидко все це перетворилося на інформаційну історію. Адже ми вже проходили щось подібне, тільки в іншому напрямку.

Раніше весь світ із подачі Росії обговорював нібито біолабораторії в Україні, бойових комарів та інші вигадки. А тепер ті самі механізми працюють проти росіян. Тепер уже обговорюють їхні лабораторії та фантазують про заражених ховрахів із блохами.

Ось вам і закон бумеранга. Все повертається. Хоча я б хотів, щоб цей бумеранг летів не в Іркутськ, а за цілком конкретною адресою. Туди, де мавзолей і кремлівська стіна із зубцями.

Я пригадую, як у 2022 році під час роботи в ООН у Нью-Йорку до мене підійшли дипломати з Африки та цілком серйозно запитали про українських "бойових комарів". Мене тоді вразило, що навіть люди такого рівня можуть вірити подібним історіям. Чому так відбувається?

Ми звикли думати, що чим вищу посаду обіймає людина, тим вона розумніша та мудріша. Але життя постійно доводить, що це зовсім не обов'язково.

Ще недавно багато хто сприймав президента Сполучених Штатів як певний взірець розуму, демократії та порядності. Зараз далеко не всі так вважають.

Я регулярно стикаюся з тим, що від мого імені рекламують вигадані препарати. Шахраї придумують якісь чарівні трави або краплі, які нібито лікують усі хвороби, та пишуть, що їх розробив Комаровський.

Коли літня людина вірить такій рекламі й купує ці краплі, це одна ситуація. Але коли до мене підходить чиновник Міністерства охорони здоров'я та запитує, чи справді хороші мої краплі, виникають приблизно ті самі почуття, що й у вас після розмови з дипломатами.

Посада не гарантує критичного мислення. А коли інформація емоційна, гучна та відповідає чиїмось очікуванням, у неї можуть повірити навіть люди, від яких цього зовсім не чекаєш.

Як війна змінила психологічний стан українців

Хочу перейти від теми чуми до психологічного стану українців. Ми живемо вже майже п'ять років в умовах повномасштабної війни, люди дуже виснажені. Як ви оцінюєте наш емоційний і психічний стан та те, як нам узагалі вдається триматися?

З одного боку, ми всі стали учасниками грандіозного експерименту, якого світова медицина, психологія та історія раніше не знали. Ми живемо в епіцентрі війни, всі є її учасниками, але водночас перебуваємо в абсолютно моторошному інформаційному потоці.

Ніколи в історії світових воєн не було нічого подібного. Раніше людина йшла на фронт, а новини про те, що там відбувається, надходили дуже рідко. Навіть під час Другої світової війни повідомлення можна було почути по радіо раз на день.

А зараз ми про смерті, втрати та трагедії дізнаємося щохвилини. Причому одну й ту саму новину отримуємо багато разів із різних джерел.

Звісно, такий потік інформації не може залишити психіку людини неушкодженою. Ми всі дуже змінилися. Ми перестали розуміти, кому можна довіряти, а кому ні.

Заголовки експлуатують природну схильність людини цікавитися небезпеками. Це еволюційний механізм. Але зараз він працює проти нас.

Якщо оцінювати психологічний стан людей в Україні, він дуже поганий. Дуже.

Погана новина продається краще за хорошу. Поганих новин і без того більше, а постійне залучення людей до їх перегляду стало способом монетизації медіа. У результаті ми живемо в тотальному негативному інформаційному полі.

На жаль, я не бачу достатньої державної політики, яка була б спрямована на протидію цій проблемі. Поряд із людьми, які ухвалюють рішення щодо інформаційного простору, мають бути фахівці, які розуміють, як це впливає на психічне здоров'я суспільства.

Потрібно створювати джерела позитивної інформації, підтримувати їх, пояснювати людям, як піклуватися про себе та близьких. Існують конкретні інструменти: фізичні навантаження, волонтерство, обмеження кількості новин, соціальне спілкування.

Просто розмовляти з людьми – це вже може допомагати. Особливо коли ви спілкуєтеся очі в очі, а не через екран.

Ми з командою постійно готуємо матеріали про подолання стресу, про вплив кортизолу, про те, як допомогти дитині. Але такі теми значно складніше поширювати, ніж новини, які викликають страх.

Я міг би зробити відео про чуму й отримати додатковий мільйон переглядів. Але я його не роблю, тому що мені соромно монетизувати страх людей. Вважаю це неправильним.

І водночас коли я пропоную інформацію, яка справді може допомогти, її поширюють набагато менше. Це дуже сумно і теж багато говорить про наш нинішній психологічний стан.

Чому стрес наздоганяє під час перепочинку

Чому після кількох днів або навіть тижнів сильного стресу, особливо під час постійних російських атак, людина начебто тримається нормально, а потім її різко накриває? Причому часто це відбувається саме тоді, коли настає відносний спокій. Я помічаю це і на власному прикладі, і на прикладі моєї мами, якій майже 70 років.

Я можу зараз довго пояснювати, як працює префронтальна кора головного мозку, лімбічна система та як змінюється рівень кортизолу. Але чи стане людям від цього легше?

У такої реакції є фізіологічне пояснення. Ми певний час живемо в умовах наростання стресу, коли рівень кортизолу високий. Потім він змінюється, і організм переходить до іншої фази адаптації.

Але зараз набагато важливіше не розповідати людям про складні механізми, а пояснити, що їм робити. Я хочу, щоб люди знали конкретні способи стабілізації.

Передусім потрібно рухатися. Це дуже важливо і для вас, і для вашої мами. Не сидіти нерухомо, дивлячись в одну точку.

Коли людина відчуває небезпеку, організм готується реагувати на неї. Це давній механізм: потрібно тікати або щось робити. Але ми чуємо страшну новину, відчуваємо викид адреналіну й при цьому продовжуємо сидіти зі смартфоном.

І така ситуація повторюється десятки, а то й сотні разів на день. Організм отримує сигнал небезпеки, але фізичної реакції немає.

Тому фізична активність – один із головних способів допомогти собі. Гуляйте з дітьми, гуляйте із собаками, рубайте дрова, копайте окопи, плетіть маскувальні сітки. Займайтеся будь-якою посильною фізичною працею. Можна йти до тренажерного залу, це теж варіант.

Другий важливий спосіб – знайти людину, якій зараз складніше, ніж вам, і допомогти їй. Це може звучати дивно, але така допомога справді може позитивно впливати на емоційний стан.

Наприклад, у вашому будинку є бабуся на десятому поверсі, у якої відключили ліфт і немає води. Принесіть їй воду. Комусь потрібно допомогти з дровами, комусь винести сміття, комусь заправити генератор.

У кожному місті та селі є люди, які потребують допомоги. І можна знайти корисну справу, яка водночас дасть фізичне навантаження.

Третє – обмежуйте негативну інформацію та більше розмовляйте з людьми. Особливо з дітьми. Нам потрібне безпосереднє спілкування, погляд очі в очі.

Це зрозумілі й доступні інструменти, які, з мого досвіду, працюють.

Як не потонути в новинах під час війни

Зараз навіть соціальні мережі, куди раніше люди заходили відволіктися, переповнені кадрами руйнувань і трагедій із Києва, Кременчука, Прилук та інших міст. Наскільки цифровий детокс справді може зменшити стрес, якщо під час війни ми повинні постійно стежити за новинами?

Повний цифровий детокс під час війни, на мою думку, неприпустимий. Ми повинні мати доступ до інформації, тому що вона може повідомити про небезпеку, про рух ракет чи дронів, про людей, яким терміново потрібна допомога.

Відключатися від цього не можна. Але потрібно розуміти різницю між інформацією, яка допомагає нам діяти, та інформацією, яку ми просто нескінченно споживаємо.

Наприклад, ви журналістка, ви повинні стежити за подіями. Ви підписані на 200 інформаційних каналів. І ось сталася трагедія: бомба влучила в автобус у Краматорську.

Ви прочитали цю новину 200 разів. І щоразу відчуваєте клубок у горлі. Але від того, що ви прочитали її ще раз, нічого не зміниться.

Я пропоную людям прочитати таку новину три рази, а не 200. Хоча б так обмежити обсяг інформації.

Створюйте альтернативу. Якщо підписалися на один новинний канал, підпишіться також на канал про котиків, живопис, кінофільми або щось, що вам цікаво. Нехай у вашому інформаційному просторі буде не лише війна.

У мене є окремі матеріали про те, як вибиратися з цього цифрового пекла. Там цілком конкретні рекомендації.

Але радити людям під час війни просто сховати телефон я не буду. Це неправильно. А ось вимкнути половину сповіщень, які постійно відволікають, цілком реально.

Як війна вплине на українських дітей та підлітків

Як війна позначиться на фізичному та психологічному здоров'ї українців, особливо дітей, які фактично ростуть у цих умовах? Вони начебто адаптуються, багато чого розуміють, але які наслідки можуть чекати на них у майбутньому?

Це величезна біда. І я сам переконався, наскільки вона серйозна.

Візьмімо середньостатистичного українського підлітка, який спочатку пережив пандемію COVID-19, а потім повномасштабну війну. У нього значна частина дитинства минула без нормального соціального життя.

Я називаю це соціальною бездоглядністю. Наші підлітки фактично залишилися без тієї кількості уваги та підтримки, яка їм потрібна.

Ми, дорослі, приділяємо їм рівно стільки уваги, скільки дозволяють наші ресурси. Але проблема в тому, що цих ресурсів у нас майже не залишилося.

Коли ми створили освітній курс про підлітків, я був приголомшений кількістю заявок. Виявилося, що величезна кількість людей потребує інформації про те, як зараз виховувати дітей, як із ними спілкуватися і що робити з проблемами, які виникають.

І це ще не всі труднощі. Нам доведеться вирішувати, як ці діти отримуватимуть освіту, як потім працевлаштовуватимуться, як ми готуватимемо їх до дорослого життя.

Адже освіта, яку вони отримують у нинішніх умовах, має величезні проблеми. І наслідки цього доведеться долати ще довго.

Мільйони українських сімей можуть опинитися на межі розпаду

Але є ще одна проблема, яку я вважаю надзвичайно серйозною для майбутнього України.

Уявімо родину. Чоловік пішов на війну. Минуло кілька років, він повернувся, але за цей час змінився і він, і його дружина, і вся країна.

Той, кого ви проводжали на війну, і той, хто повернувся, – це різні люди. Абсолютно різні.

І виникає запитання: чи зможуть вони тепер жити разом?

Чи знаєте ви, як розмовляти з цією новою людиною, як її любити, як будувати з нею близькість, як організовувати звичайне сімейне життя? Ні, не знаєте. Цьому потрібно вчитися.

Я дуже хочу знайти ресурси, щоб створити спеціальні освітні програми для людей, які повертаються з війни, та їхніх близьких. Поки що ресурсів бракує, але я відчуваю, що ми все одно будемо цим займатися.

Це одне з найактуальніших питань, і я вважаю його викликом для самого існування країни.

Коли мене раніше запитували, що таке національна ідея, я відповідав: це щаслива українська сім'я. Сім'я, де однаково добре і мамі, і татові, і дитині. Держава повинна працювати на українську сім'ю.

А після війни саме сім'я, яка, на мій погляд, лежить в основі добробуту країни, опиниться під максимальною загрозою.

Зараз війна певною мірою цементує стосунки. Люди тримаються за своїх близьких, підтримують одне одного. Але війна, яка закінчиться, поставить на межу існування або зруйнує сотні тисяч, ні, мільйони українських сімей. Мільйони.

І під загрозою буде майбутнє країни. Надзвичайно багато залежатиме від того, чи зможемо ми допомогти людям пройти перехідний період між війною та мирним життям.

Я знаю величезну кількість жінок, які говорять, що хочуть народити дитину, але тільки після завершення війни. І таких жінок дуже багато.

Тому я не виключаю, що після війни буде сплеск народжуваності. Але поява дитини навіть у мирний час нерідко стає величезним випробуванням для стосунків. А що буде після всього пережитого, я навіть не знаю.

Я бачу дуже багато викликів, зокрема професійних для себе та своєї команди. І розумію, що після війни роботи в нас точно не стане менше.

Чи є в наших дітей шанс вирости вже повоєнним поколінням? Адже ми, дорослі, найімовірніше, назавжди залишимося поколінням війни.

Шанс є. Але потрібно розуміти, про яких саме дітей ідеться.

Ті, хто зараз уже підлітки, – це воєнне покоління. Вони точно не стануть повоєнним поколінням, тому що значна частина їхнього життя минула в умовах війни.

А ось діти, яким на момент припинення бойових дій буде до п'яти років, ще можуть стати справжнім повоєнним поколінням.

Але яким буде їхнє майбутнє, значною мірою залежатиме від державної політики.

Я вважаю, що Україні будуть потрібні вибори вже в новій реальності. І зараз говорю не стільки про політику, скільки про зміну потреб суспільства.

Вибирати керівника країни під час війни й після її завершення – це зовсім різні завдання.

Під час війни лідер говорить про захист, дрони, військову допомогу, сховища. А керівник повоєнної держави повинен буде говорити про сім'ї, дітей, реабілітацію, професійне працевлаштування та повернення людей до повноцінного життя.

Мені дуже важливо, щоб суспільство почало обговорювати ці питання. Причому багато чого можна робити вже зараз.

Наприклад, дружина військового, який перебуває в окопі, повинна знати, як із ним правильно розмовляти телефоном, як підтримувати стосунки та як реагувати на його стан. Цього потрібно навчати.

Для цього можна використовувати телевізійні ефіри, інформаційний марафон, освітні ресурси. Нам потрібні психологи та інші фахівці, які даватимуть конкретні, зрозумілі рекомендації.

Чи є вже на вашому каналі відео про те, як правильно спілкуватися з військовими та готуватися до їхнього повернення?

Ні, такого відео поки що немає. Я все сподіваюся, що люди, які мають відповідні повноваження, зрештою ухвалять рішення й залучать до інформаційного простору велику кількість психологів та експертів.

Я дитячий лікар, але з початку повномасштабної війни практично постійно займаюся проблемами дорослих. Ми з командою вже взяли на себе величезний обсяг роботи, зокрема пов'язаної з психологічним здоров'ям.

Але якщо ніхто не почне системно займатися цими питаннями, доведеться робити й такі матеріали.

Мені хочеться, щоб інформаційний марафон став джерелом справді корисної, прикладної інформації для людей.

Наприклад, зараз ми плануємо відео про те, як роботодавець може впливати на здоров'я людини, яка повернулася з фронту та прийшла до нього працювати.

Це дуже важлива тема. Від того, як керівник організує робочий процес, наскільки приділятиме увагу фізичній активності працівників, медичним обстеженням та умовам праці, може залежати здоров'я ветеранів.

Потрібно думати навіть про такі речі, як контроль якості повітря в приміщеннях, наявність тонометра, можливість стежити за вагою та регулярно перевіряти стан здоров'я.

Я припускаю, що після повернення до цивільного життя багато людей можуть різко набрати вагу. У когось їжа стане одним із небагатьох доступних джерел задоволення після пережитого на війні.

Тому важливо заздалегідь розуміти можливі ризики та готуватися до них. Причому не лише самим військовим чи їхнім родинам, а всім нам разом.

Це інтерв'ю було скорочено, виправлено та відредаговано для кращого розуміння аудиторією.